Про українську міфологію

[skysnail]

 у «нарисі української міфології» володимира гнатюка є розділ про морських людей, які звуться сиренами, люзонами й мелюзинами. про сирен зрозуміло, це ще античний образ, а от ці дві інші назви — підозріло схожі, підозріло знайомі й несподівано загальні, бо взагалі-то в оригінальній середньовічній історії жана арраського мелюзина (від якої, каже легенда, пішов французький рід лузіньянів) була єдина й неповторна.

походила вона з нерівного союзу короля і феї, виросла на авалоні й одного нечудового дня відхопила собі прокляття, за яким щосуботи перетворювалася вниз від талії на змію. ніби й невеликий клопіт і додаткова причина для тотального вихідного в суботу, але прокляття мало другу складову: поки чоловік мелюзини не знатиме про цей маленький недолік, їхня сім’я буде заможна і щаслива, а щойно дізнається, станеться страшне.

далі трапляються всі доречні сюжетні повороти: мелюзина знайомиться з принцом, принц закохується по вуха й навіть обіцяє не підглядати за нею в суботу, вони одружуються, мелюзина зі своїми магічними помічниками будує розкішний замок, який називають лузіньяном, і народжує десятьох синів, по яких майже й не видно, що в них у роду є феї та прокляття; сини, власне, і засновують лузіньянську династію. але в принца є брат, якого цей добробут не влаштовує, тож він починає виїдати принцові мозок — мовляв, це взагалі як, коли у дружини є секрети?

принц, звісно, піддається на провокації, однієї суботи проколупує дірочку в стіні й бачить, як мелюзина радісно хлюпає у ванні зеленим хвостом. спершу хвіст його взагалі не знічує, а от усвідомлення зламаної обітниці — авжеж. і хоча нічого страшного одразу не стається, поступово принц так накручує себе, що дорікає мелюзині її зміїною особливістю. тут вона розуміє, що все, кінець, вилазить на високу вежу, прощається з чоловіком і слугами, перетворюється на драконицю і, лементуючи, летить кудись далеко з лузіньяна, щоб більше ніколи не повернутися. і тільки її страшні крики у майбутньому провіщатимуть смерть представників лузіньянської династії.

як ім’я цієї героїні перетворилося на загальну назву міфічної — та ще й водної — істоти, я не знаю (якщо напишете про це дослідження, почитаю залюбки). але якось воно поширюється — у чехії мелюзинами, наприклад, називають завивання в коминах — і доходить аж до наших країв.

люзони, пише гнатюк, покликаючись на «гуцульщину» володимира шухевича, робляться з дівчат, що померли перед вінчанням, вниз від пояса виглядають як риби й живуть «далеко у великих водах, а в гори не заходять»; а шкода, бо в хорошу погоду вони «виходять на берег і співають пісні, вигадують байки та молитви, а люди переймають від них» (про молитви цікаво, бо мелюзина в жана арраського теж була доброю християнкою).

мелюзини в нижній половині так само рибоподібні, а у верхній — дуже вродливі, але в них схрещення із сиренами заходить іще далі, бо вони «співають так чудово, що море тоді успокоюється, а чоловік може заслухатися до смерті»; ще вони «складають пісні і підкладають їх під ноти. вночі виходять на берег і кого здиблять, заїдають». перекази про мелюзин, до речі, записані трохи східніше, ніж про люзон, бо на хмельниччині, а зібрав їх павло чубинський.

захопливо спостерігати, як сюжети мандрують.

(мелюзина на ілюстрації до цього допису походить із французького рукопису xv століття).

#отівсялюбов #дужемандрівнісюжети