skysnail

Одне оповідання японського письменника дуже співпало з моїм настроєм — Макото Сііна «Коли дощ закінчиться».

Чоловік без пам’яті живе на острові, на березі моря. Він і ще кілька таких, як він. Час від часу море щось викидає на берег — цим і живуть.

Одного разу він знаходить принесений морем щоденник. Це записи дівчинки, яка спостерігає настання кінця світу. Спочатку багато місяців іде дощ, до якого її сім’я та інші люди якось намагаються пристосуватися. Поки що є світло і працює радіо. Потім усе стає дедалі гірше. А дівчинка просто дивиться й описує світ, який змінюється і незабаром перестане існувати.

І мені захотілось от так жити на березі моря. Нікуди не поспішати, бо поспішати, по суті, нікуди. Усе необхідне винесе море — уламки колишнього світу і дари моря для прокорму.
Можна просто жити: без мети, без пам’яті, ні про що не турбуючись, тому що турбуватися, зрештою, нема про що.

Це не типовий постапокаліпсис із лютою боротьбою за виживання в жорстоких умовах. Це тихе місце десь поза часом.