УКРАЇНА — БАТЬКІВЩИНА ЗАМРІЯНИХ АНГЕЛІВ
Jul. 29th, 2024 12:20 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
skysnailЦей текст Густава Водічки місцями може видатись спірним, і він дещо застарів та втратив актуальність.
Але, в цілому, він мені подобається, тому нехай буде тут.
Ми все сподівались, що якось обійдеться. А он воно як обернулось.
Зараз прийшов час замріяним ангелам прокинутись.
Густав ВОДІЧКА
Україна — це святилище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал — наполегливе очікування безкоштовного дива. Кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Українці з цим не згодні. Ми триста років сиділи в центрі Європи і чекали «самостійності». Господь не витримав цього знущання і здійснив диво. Вдоволені результативністю своєї релігії, ми чекаємо інших чудес. Наприклад, процвітання і благополуччя. При цьому нас не лякає час і швидкоплинність життя. Ми поводимося мов безсмертні люди, яким не падає на голову цеглина, а лише мішки з твердою валютою.
Українці — це нація, цілком позбавлена комплексу неповноцінності. Зі всіх видів очікування ми обрали найдосконалішу філософську форму. Як особи з усталеним уявленням про світ, ми вганяємо навколишнє життя у зрозумілі нам алгоритми розвитку. Все «знаючи», ми перебуваємо в постійному очікуванні, використовуючи наперед заготовлені ярлики. Черговий парламент для нас — ніщо. Черговий прем’єр для нас — ніхто. Флот — це те, що ділиться саме по собі. Гривня — це рубль. Свиня — це сусід. А сало — це продукт.
Активні ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні, позбавлені традиційної українській духовності. А з іншого боку, вони підтверджують очікувані нами дива. Не рухаючись з місця і не докладаючи жодних зусиль, ми спостерігаємо за змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом нових крамниць, появою дивовижних товарів. Ми дивимося на все це, як на закономірний наслідок своїх очікувань. Теоретично у нас є все. Головне — дочекатися цього. Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з москалями приходять і проходять, а дівчата з віночками і дідусь з бандурою — вічні.
Свою головну релігійну пісню ми зробили державним гімном. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», — тобто самі по собі... «Запануєм i ми, браття, у своїй стоpонцi», — тобто коли-небудь, зараз нам не до цього. «Ще на нашій Україні доленька доспіє», — іншими словами, ситий українець незрілими плодами харчуватися не звик. Для нас доля — це не факт теперішнього часу, а те, що досі не існує. Все, що з нами відбувається, не має ніякого значення, бо в кожній українській хаті мешкають ченці, значно краще від буддійських знайомі з небаченим почуттям нірвани.
Нам дивно спостерігати за поведінкою американців, англійців, французів, росіян і так далі. Вони постійно лізуть у світову історію, щось декларують, «випендрюються», нападають на сусідів. Тобто поводяться як закомплексовані, ущербні люди. Сидячи на порозі своєї хатини, яка з краю, ми повільно жуємо галушку і не можемо збагнути, чого це німці постійно лізуть до нашого двору. Може, вони нам заздрять? Цих гансів не розбереш: то вони корову забирають, то гуманітарну допомогу тицяють. Складається враження, що увесь світ танцює перед нами на задніх лапах і намагається привернути до себе увагу. Напевне, навколишні народи не можуть здогадатися, що нам на них навіть плювати нудно.
Україна самодостатня. Це російську «птицю-тройку» постійно ганяють або на Аляску за снігом, або в Порт-Артур за мордобоєм. А нашим замріяним волам ходити нікуди і нема чого, хіба що в Крим по сіль.
Українська філософічна душа не сприймає різких нордичних думок чи вчинків. Адже очікування дива — це найскладніша внутрішня практика. Вона не дозволяє нам відволікатися на суєтне. Тільки хрущі, які «над вишнями гудуть», мають право турбувати нас вечорами. Нас безглуздо чим-небудь спокушати. Від самого початку свого існування умістивши себе в центр Всесвіту, ми живемо в іншому вимірі. Нам не потрібна мета. Ми самі є метою. Ми ні в кому не відчуваємо потреби, але в нас мають потребу всі: варяги любили у нас пожити, татари — поживитися, Петро I не міг без нас спорудити Петербург, його дочка не могла спати без нашого чоловіка. Сталінові ми допомагали охороняти табори, а Гітлерові — воювати. У нас так багато чудотворного здоров’я, що навіть Чорнобиль ми погодилися взяти на себе.
Ми запросто допомагаємо розв’язувати проблеми сусідам, оскільки своїх проблем у нас немає. Спостережливі люди це давно помітили. Російський письменник Іван Бунін був лютим хохломаном. Він невпинно повторював, що українці — це абсолютно реалізована, естетично довершена і гармонійно розвинена нація. Що нічого подібного у світі більше немає. Бунін, звісно, не помилявся.
Українці дивовижні не тільки своїм умінням чекати, а й тим, що вони самі є дивом. Як досконалі створіння, ми нічого не створюємо. Відверто виявлена геніальність скривдженого «кріпака» Тараса Шевченка — це неприємний виняток, що підтверджує правило: досконалість не має потреби у декларуванні й розвитку; вона допомагає розвиватися всьому тому, що існує за її межами. Українські священики, письменники, поети, митці, політики, полководці, режисери, актори, співаки, конструктори, вчені, винахідники, умільці вічно роз’їжджають по світу і оголошують себе росіянами, американцями, турками, поляками, французами, — ким завгодно, аби бідні, ущербні народи мали підстави пишатися собою.
Україна — батьківщина замріяних ангелів. Її безмовне очікування наповнює чудесами планету. Її не можна завоювати, поневолити або знищити. Вона не чутлива до подій. Вона поза подіями і часом. Вона не пам’ятає свій день народження і не знає свого віку. Їй нема з ким сперечатися і нема чого доводити. Вона сама собі гідний співрозмовник.
Але, в цілому, він мені подобається, тому нехай буде тут.
Ми все сподівались, що якось обійдеться. А он воно як обернулось.
Зараз прийшов час замріяним ангелам прокинутись.
Густав ВОДІЧКА
Україна — це святилище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал — наполегливе очікування безкоштовного дива. Кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Українці з цим не згодні. Ми триста років сиділи в центрі Європи і чекали «самостійності». Господь не витримав цього знущання і здійснив диво. Вдоволені результативністю своєї релігії, ми чекаємо інших чудес. Наприклад, процвітання і благополуччя. При цьому нас не лякає час і швидкоплинність життя. Ми поводимося мов безсмертні люди, яким не падає на голову цеглина, а лише мішки з твердою валютою.
Українці — це нація, цілком позбавлена комплексу неповноцінності. Зі всіх видів очікування ми обрали найдосконалішу філософську форму. Як особи з усталеним уявленням про світ, ми вганяємо навколишнє життя у зрозумілі нам алгоритми розвитку. Все «знаючи», ми перебуваємо в постійному очікуванні, використовуючи наперед заготовлені ярлики. Черговий парламент для нас — ніщо. Черговий прем’єр для нас — ніхто. Флот — це те, що ділиться саме по собі. Гривня — це рубль. Свиня — це сусід. А сало — це продукт.
Активні ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні, позбавлені традиційної українській духовності. А з іншого боку, вони підтверджують очікувані нами дива. Не рухаючись з місця і не докладаючи жодних зусиль, ми спостерігаємо за змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом нових крамниць, появою дивовижних товарів. Ми дивимося на все це, як на закономірний наслідок своїх очікувань. Теоретично у нас є все. Головне — дочекатися цього. Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з москалями приходять і проходять, а дівчата з віночками і дідусь з бандурою — вічні.
Свою головну релігійну пісню ми зробили державним гімном. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», — тобто самі по собі... «Запануєм i ми, браття, у своїй стоpонцi», — тобто коли-небудь, зараз нам не до цього. «Ще на нашій Україні доленька доспіє», — іншими словами, ситий українець незрілими плодами харчуватися не звик. Для нас доля — це не факт теперішнього часу, а те, що досі не існує. Все, що з нами відбувається, не має ніякого значення, бо в кожній українській хаті мешкають ченці, значно краще від буддійських знайомі з небаченим почуттям нірвани.
Нам дивно спостерігати за поведінкою американців, англійців, французів, росіян і так далі. Вони постійно лізуть у світову історію, щось декларують, «випендрюються», нападають на сусідів. Тобто поводяться як закомплексовані, ущербні люди. Сидячи на порозі своєї хатини, яка з краю, ми повільно жуємо галушку і не можемо збагнути, чого це німці постійно лізуть до нашого двору. Може, вони нам заздрять? Цих гансів не розбереш: то вони корову забирають, то гуманітарну допомогу тицяють. Складається враження, що увесь світ танцює перед нами на задніх лапах і намагається привернути до себе увагу. Напевне, навколишні народи не можуть здогадатися, що нам на них навіть плювати нудно.
Україна самодостатня. Це російську «птицю-тройку» постійно ганяють або на Аляску за снігом, або в Порт-Артур за мордобоєм. А нашим замріяним волам ходити нікуди і нема чого, хіба що в Крим по сіль.
Українська філософічна душа не сприймає різких нордичних думок чи вчинків. Адже очікування дива — це найскладніша внутрішня практика. Вона не дозволяє нам відволікатися на суєтне. Тільки хрущі, які «над вишнями гудуть», мають право турбувати нас вечорами. Нас безглуздо чим-небудь спокушати. Від самого початку свого існування умістивши себе в центр Всесвіту, ми живемо в іншому вимірі. Нам не потрібна мета. Ми самі є метою. Ми ні в кому не відчуваємо потреби, але в нас мають потребу всі: варяги любили у нас пожити, татари — поживитися, Петро I не міг без нас спорудити Петербург, його дочка не могла спати без нашого чоловіка. Сталінові ми допомагали охороняти табори, а Гітлерові — воювати. У нас так багато чудотворного здоров’я, що навіть Чорнобиль ми погодилися взяти на себе.
Ми запросто допомагаємо розв’язувати проблеми сусідам, оскільки своїх проблем у нас немає. Спостережливі люди це давно помітили. Російський письменник Іван Бунін був лютим хохломаном. Він невпинно повторював, що українці — це абсолютно реалізована, естетично довершена і гармонійно розвинена нація. Що нічого подібного у світі більше немає. Бунін, звісно, не помилявся.
Українці дивовижні не тільки своїм умінням чекати, а й тим, що вони самі є дивом. Як досконалі створіння, ми нічого не створюємо. Відверто виявлена геніальність скривдженого «кріпака» Тараса Шевченка — це неприємний виняток, що підтверджує правило: досконалість не має потреби у декларуванні й розвитку; вона допомагає розвиватися всьому тому, що існує за її межами. Українські священики, письменники, поети, митці, політики, полководці, режисери, актори, співаки, конструктори, вчені, винахідники, умільці вічно роз’їжджають по світу і оголошують себе росіянами, американцями, турками, поляками, французами, — ким завгодно, аби бідні, ущербні народи мали підстави пишатися собою.
Україна — батьківщина замріяних ангелів. Її безмовне очікування наповнює чудесами планету. Її не можна завоювати, поневолити або знищити. Вона не чутлива до подій. Вона поза подіями і часом. Вона не пам’ятає свій день народження і не знає свого віку. Їй нема з ким сперечатися і нема чого доводити. Вона сама собі гідний співрозмовник.
no subject
Date: 2024-07-29 06:23 am (UTC)При чому не просто совковості внаслідок пригноблення, а совковості "мені жилося найкраще при брєжнєвє і при януковичу (с)" звичної, такої, котру бажають.
Це відверте, неприховане подвійне брехання.
З одного боку "автор" бачить зміни в Україні, котрі здійснюють українці, але тут же "не бачить" українців - само все робить ся.
Чому читач не задає питання: Чиїми руками "змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом нових крамниць, появою дивовижних товарів" робиться???
Бо "автор" прожогом намагається забити голову читачеві емоційною БРЕХНЕЮ. Купою брехні.
Я не стану занурюватись у сю пережовану, переварену і висрану (вибачте) "кашу".
Я просто зверну Вашу увагу на те, що (наприклад) Татарстан так і не отримав самостійності від рф. Отже Незалежність не впала сама в руки українцям.
Я зверну увагу, що згадавши "росу на сонці" "автор" "не помітив" - ДУШУ Й ТІЛО ми положим за нашу свободу.
Я зверну увагу на те, що як тільки московити у далекому СІМНАДЦЯТОМУ СТОЛІТТІ окупували Україну, то не припиняли нищити українську ідентичність і українську еліту аж до КІНЦЯ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ - Ви тільки приглядіться до числа 1992 - скільки там "залишку".
Понад 300 років БЕЗПЕРЕРВНОГО знищення.
Я прекраснео пам'ятаю, як "стартувало село" в перпіод, коли сайуз здихав. Зменшення адміністративного і партєйного тиску на те, як обробляти городи і що на них сіяти/садити, відразу спричинив відмову від "пози прачки" з сапою в руках і люди кинулись використовувати різноманітні пристрої та реманент: плужки, розпашнички, культиватори, сівалочки ...
Звісно, що не всі - ось такі, як "автор" - сахлили про "добрі старі часи", коли ніштяки можна було отримати не працюючи робочий день, а поканючивши/поплакавшись перед начальничком пару годин.
Я б ще про кобзу написав би - чи не те чув, чи бачив її "автор", але і так забагато написав.
Проте звертаю увагу на сьогодення - саме УКРАЇНЦІ без отої влади, яку нині захищають "автори", і фронт забезпечують, і тил, і владі не дають здати Україну.
no subject
Date: 2024-07-29 07:21 am (UTC)Я виріс в краях вирізаної махновщини, дочищеної голодомором. Нащадки цілого покоління випадково виживших, яких намагались розчинити в тисячах завезених робітників з рашки, тисячах ветеранів вооружонних сил сересерії, ми все одно вижили ще і перетворили багато пришлих на патріотів свого краю. Треба зовсім не знати свій народ щоб так про нього написати
no subject
Date: 2024-07-29 07:35 am (UTC)судячи з того, що замість "Незалежності" використовує совітський штамп "самостійність" (навіть не "суверенність") - автор знає ЩО ПИШЕ.
no subject
Date: 2024-07-29 08:01 am (UTC)no subject
Date: 2024-07-29 08:12 am (UTC)А "інтелігент" ПОВИНЕН розуміти якого "німця" має на увазі Тарас, коли пише про "німець каже".
І тим паче даний Густав Водічка саме так і "каже", себто пише.
За винятком того, що "німець каже: ви", а Водічка пише: "ми".
no subject
Date: 2024-07-29 08:32 am (UTC)Це іронічна, навіть саркастична. провокативна спроба описати чи то виправдати українську пасивність.
no subject
Date: 2024-07-29 08:26 am (UTC)Для мене він про пасивнісь і інертність значної частини українців, надто значної. Текст, іронічна спроба її романтичного виправдання.
Текст застарів, але може пояснити, як можна обираючи на високу посаду людину, єдиним талантом якої є гра без рук на піаніно, сподіватись про покращення.
І, не дивлячись на страшну війну, яка загрожує самому існуванню України, ще не всі прокинулись.
no subject
Date: 2024-07-29 08:31 am (UTC)В жодній країні.
За жодних обставин.
Прокидалась "активна меншість", яка вела за собою більшість (але знову ж таки не "всіх").
Але ніяких змін не слід оччікувати, коли "раб романтизує рабство"... . І це якраз про сей текст Водічки.
no subject
Date: 2024-07-29 08:34 am (UTC)no subject
Date: 2024-07-29 09:10 am (UTC)Один з такових, рило якого в жоден монітор без зменшення не входить, нещодавно пробзділо (хоча, цідком можливо то голова і ротом) щодо демобілізації і вчергове копнуло ратицею історію УНР, "історії" якої не було.
Демобілізацію проголошували очільникпи УНР з Першої Світової, а проти московитів - лише мобілізацію.
І це блдить істота, яка обіймає найвищу посаду законодавчої гілки влади - при умовах, які склалися - безсумнівно легітимної.
Це бздить істота, котра мала б обіймати посаду т.в.о. Президента України.
І ще раз -
Не знаю куди ставить наголос "автор" у своєму прізвищі,
але я його читаю як вОдічка,
так от він принижує ВСІХ відомих українців з Тарасом включно.
-Це не іронія, - ЦЕ ВИПОРОЖНЕННЯ.
no subject
Date: 2024-07-29 02:22 pm (UTC)Я так зрозуміла, до Водічки у вас виникла особиста неприязнь.
При всьому бажанні, я в тексті не бачу того, що бачите ви.