Сергій Жадан

[skysnail]

Як раз під настрій.

Я би хотів народитися років на п'ятдесят пізніше. Але народитися в місті, в якому живу і сьогодні.
Щоби місто, в якому живу, складалося з тиші, щоби тихими були площі суботні.

Щоби в крамниці привозили хліб із місцевих пекарень, а від вокзалу сонно брели ранкові мандрівці.
Щоби діти, вибігаючи з двору, не боялись покари і рахували птахів, що відбиваються в річці.
Щоби нікого не турбувало звідки і хто я, щоби звично було вітатися з перехожими на районі.

По-перше, тому що справді бажаєш усім здоров'я, а по-друге, тому що всі так чи інакше між собою знайомі.
Люди спокійні, коли про них давно забули, коли гаснуть на ранок вікна, мов попелища.
Знати, що ти живеш на одній із цих вулиць.
Скажімо, ось на оцій найтеплішій, - найближчій.

Добре, коли спадає світло на кожного зайду, і в ранніх сутінках відчувається всемогутність.
Головне - оминати щовечора привокзальну.
Щоби жодного шансу зустрітись чи розминутись.

Comments

[kulbaba]

Мені там відгукується дорога. Привокзальна - вона ж при вокзалі, один поворот і ти вже у потязі з квитком чи без квитка, бо тебе вітром далеких шляхів підхопило і понесло.

Це як у Толкіна:
"Звичайно, це дуже нагадує мені Більбо, яким він був у останні роки. Він часто казав, що на світі є тільки один шлях, як велика ріка: витоки її біля кожного порога, а кожна стежинка – притока. «Небезпечно це, Фродо, виходити за двері, – казав він, повертаючись до ґанку Торби, після дальніх прогулянок. – Зробиш крок по дорозі, та якщо не утримаєшся, невідомо, куди тебе може занести. Чи розумієш ти, що оця сама стежка веде до Чорнолісся, а при бажанні, йдучи по ній, опинишся на Самітній Горі чи й зовсім уже у страшних краях!»".

[skysnail]

Саме так!
Є два типи історій: про повергення додому, і те як ідеш з дому.
Вірш про повернення додому, а з вокзалу почнеться інша історія.